Будівництва заводу мікросхем в Україні не буде. На конференції TECHNOVATION заступниця міністра цифрової трансформації Наталія Денікеєва пояснила, що Мінцифри зосередиться на дизайні мікроелектроніки та розробці програмного забезпечення для проєктування й тестування чипів, а не на їх фізичному виробництві.
Сам по собі такий поворот виглядає розсудливо. Дивує інше — ще недавно відомство говорило протилежне. У стратегії інновацій, яку уряд ухвалив наприкінці 2024 року, фігурувала амбітна ціль налагодити випуск мікросхем за нормами 180–130 нм. Член експертної команди Мінцифри Олександр Груданов тоді оцінював вартість запуску такого заводу приблизно в $1 млрд. Тепер же чиновники пояснюють відмову словами про реалізм.
Виробництво потрібне, та проєкт був нездійсненним
Сама ідея мала під собою ґрунт: чипи потрібні для дронів, ракет і техніки РЕБ, а для більшості оборонних завдань цілком достатньо мікропроцесорів застарілого технологічного рівня. Саме так діє і Росія — завод «Мікрон» випускає мікросхеми за нормами 180–90 нм, а продукцію «Ангстрему» знаходили в ракетах «Іскандер» поруч із західними компонентами.
Проте для власного заводу Україні знадобився б щонайменше мільярд доларів, літографічне обладнання, яке виробляють лічені компанії у світі, та кваліфіковані кадри. Окремо стоїть питання безпеки такого виробництва під час війни. Тож рішення перейти від виробництва до дизайну і тестування — це відмова від недосяжного на користь реального. Проблема в іншому: мету спочатку озвучили, не маючи під нею плану.
Гіперлуп у Дніпрі — класичний приклад жанру
Якщо шукати еталонний приклад українського технологічного мегапроєкту, що закінчився нічим, це історія з Hyperloop. У лютому 2018 року тодішній міністр інфраструктури Володимир Омелян написав у Facebook загадковий допис «Really. Inception», а наступного дня анонсував план побудови тестового майданчика для вакуумного потяга в Дніпрі.
- У квітні 2018-го міністр озвучив конкретний термін: «У наших планах — це 2019».
- У травні того ж року обрали локацію під майданчик.
- У червні підписали угоду про співпрацю з компанією Hyperloop Transportation Technologies.
- Омелян заявляв про намір отримати в Україні «хоча б одну лінію» протягом п'яти років і навіть припускав, що тут зможуть будувати «версію 2.0» технології.
Усе це трималося на хиткому ґрунті — транспортний проєкт такого масштабу від самого початку був збитковим, а джерело фінансування ніхто не називав. Тодішній прем'єр-міністр Володимир Гройсман запевняв, що ініціатива розвиватиметься без підтримки уряду. Головний партнер, компанія Hyperloop One, у переліку учасників, озвученому міністром, не фігурувала взагалі, як і Ілон Маск. Сам Омелян, коментуючи участь України, визнавав, що остаточної робочої моделі Hyperloop у світі ще не існує.
Фінал виявився прозаїчним: жодних публічних підтверджень про запуск тестового майданчика так і не з'явилося. Та й міністр у кріслі давно інший.
Не гіперлупом єдиним
Список провалених чи завислих інфраструктурних ініціатив цим не обмежується.
- Водневі труби. У березні 2021 року прем'єр-міністр Денис Шмигаль заявляв про намір переобладнати нафтопровід «Дружба» для транспортування водню до ЄС. Лише з 1 січня 2025 року розпочалася робота над проєктом «Водневий коридор Україна–ЄС», який досі існує тільки на папері.
- Відмова від готівки. У червні 2023 року заступник голови Офісу президента Ростислав Шурма заявив, що Україна обговорює можливість відмови від готівки. Національний банк одразу відповів, що жодна країна світу на такий крок не наважувалась, а Офіс президента за кілька днів пояснив, що йдеться лише про попередній аналіз ідеї. Нині Шурма вже кілька років перебуває за кордоном, а днями НАБУ та САП завершили досудове розслідування у справі про привласнення ним понад 141 мільйона гривень державних коштів.
- 10 ГВт до зими. Влітку 2026 року міністр енергетики Денис Шмигаль заявив про плани відновити й побудувати понад 10 ГВт генерації до зими 2026–2027 років. Результат цих обіцянок українці бачать нині у власних оселях.
Чому ж вітчизняні чиновники та політики так охоче обіцяють майбутні технологічні перемоги? Причин щонайменше три.
Причина перша: позитивні новини на продаж
Логіка тут нескладна. Реальних досягнень державі часто бракує, а політикам потрібні інфоприводи, які показують їх у вигідному світлі. Анонс мегапроєкту — найпростіший спосіб це зробити. Заява нічого не коштує, заголовок працює миттєво, а відповідальність настане хіба через п'ять-десять років, коли про обіцянку всі давно забудуть, а її автор, можливо, вже не обійматиме посаду.
Крім того, гучний анонс зручно використовувати, щоб відвернути увагу від неприємних новин. Оскільки чиновнику рідко вдається похвалитися чимось на кшталт «ми відремонтували три мости», він обирає інший шлях — заявити «ми збудуємо те, чого немає ніде у світі». Звучить масштабно, і поки що ніхто нічим не ризикує, адже перевірити таку обіцянку можна лише через роки, коли автор анонсу вже може залишити посаду.
Причина друга: корупція
Мегапроєкт вигідний ще й тим, що під нього можна освоювати великі суми. Показовий приклад — багатостраждальна історія української Олімпіади. Вперше про бажання провести Зимові Олімпійські ігри заявив у 2010 році президент Віктор Янукович, запропонувавши подати заявку на Ігри-2022 у Карпатах. У 2012 році уряд затвердив техніко-економічне обґрунтування проєкту «Олімпійська надія-2022» зі столицею у Львові, а загальну вартість свята оцінили приблизно в $10 млрд.
Після футбольного Євро-2012 тодішній віцепрем'єр-міністр Борис Колесніков визнав, що на турнір витратили близько $5 млрд, тоді як повернулося приблизно $1 млрд. Більшість інфраструктурних об'єктів до чемпіонату будували компанії, пов'язані з керівництвом Партії регіонів. У 2014 році, після зміни влади та втечі Януковича, Львів офіційно відмовився від заявки на проведення Олімпіади.
Минуло п'ять років, і 16 липня 2019 року новий президент Володимир Зеленський доручив Мінмолодьспорту та Національному олімпійському комітету розробити стратегічний план проведення Олімпіади в Україні, заявивши про потребу «за 3–4 роки все побудувати». Згодом мер Львова Андрій Садовий заявив про намір подати заявку на Ігри-2030, а у вересні 2021 року Зеленський повідомив президента МОК Томаса Баха про намір прийняти зимові Ігри. До самої заявки справа так і не дійшла — почалася повномасштабна війна.
Схожа доля спіткала й Хмельницьку АЕС: третій і четвертий енергоблоки почали будувати ще в 1985–1986 роках, а зупинили будівництво у 1990-му. 22 вересня 2020 року президент Володимир Зеленський підписав указ №406/2020, яким доручив уряду підготувати законопроєкт про добудову ХАЕС-3 і ХАЕС-4. Експерти оцінювали реалістичний горизонт запуску нових блоків приблизно в десятиріччя бюджетних вливань.
У листопаді 2025 року спалахнув корупційний скандал: НАБУ та САП повідомили про операцію «Мідас», за версією слідства, у контрагентів «Енергоатому», що мав займатися будівництвом у Нетішині, вимагали відкати у розмірі 10–15% вартості контрактів. Після цього мегапроєкт фактично поклали в шухляду.
Причина третя: некомпетентність
Нерідко чиновники просто не усвідомлюють реальної складності завдання. Для заводу з виробництва чипів потрібні технології, обладнання, кадри й мільярдні інвестиції — і в Мінцифри це, вочевидь, зрозуміли лише тепер. Сам Володимир Омелян свого часу визнавав, що остаточної робочої моделі Hyperloop у світі ще не існує. Іміджевий проєкт, який теоретично могли б «потягнути» Саудівська Аравія чи Ілон Маск, для України був нереалістичним із самого початку. Замість вирішення цілком реальної проблеми — 50-річних радянських електричок, на яких досі тримаються приміські перевезення, — українцям запропонували нездійсненну мрію.
Як не потрапити на гачок
Не кожна гучна заява приречена на провал: нові енергоблоки ХАЕС дійсно потрібні, просто не в умовах обмеженого воєнного фінансування. Перед тим, як повірити в чергову «версію 2.0» якогось мегапроєкту, варто ставити прості запитання: хто фінансує й скільки, хто відповідає за результат, чи існує потрібна технологія та хто контролює витрати. Без відповідей на ці питання це не проєкт, а просто новина на один день.



